Усе про Максима Мамсікова, одного з найвідоміших українських художників, — у спецпроєкті Vogue.ua і PinchukArtCentre.
У PinchukArtCentre запустили Дослідницьку платформу, мета якої — створення живого архіву українського мистецтва від початку 1980-х років до сьогодення. Vogue.ua і PinchukArtCentre розпочинають співпрацю, у межах якої публікуватимуть статті про найцікавіших представників українського мистецтва. Першим героєм став Олександр Гнилицький. Продовжує серію розповідь про Максима Мамсікова, одного з найупізнаваніших українських художників. Катерина Яковленко, співробітниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre, розповідає про те, з чого складається стиль Мамсікова.
Паркомуна
Ми завітали до майстерні Максима Мамсікова разом із Тетяною Кочубинською, кураторкою Дослідницької платформи PinchukArtCentre, щоб розпитати його про мистецтво 1990-х років, ранні роботи й художників, які на нього вплинули. Готуючись до виставки «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище», ми використовували репродукції робіт художників для дослідження, але не могли собі уявити, що одне з полотен — оригінальну роботу — можна знайти в майстерні, недбало скрученим у згорток, без жодного пієтету.
Коли ми зайшли до майстерні Мамсікова на Лук’янівці, на підлозі лежало велике полотно розміром три на два метри. Це була «Смерть Буратіно»: роботу Мамсіков створив 1992 року у відповідь на картину художника Олександра Гнилицького «Народження Буратіно» (1991). Художники товаришували й жили разом у Паркомуні на вулиці Михайлівській.
«У 1991 році картина Гнилицького та її назва здалися таким абсурдом, що я вирішив створити свою роботу», — згадує Мамсіков. Довгі роки картина лежала в майстерні, і про неї ніхто не знав. Лише під час виставки в PinchukArtCentre її побачила публіка.
Сюжетні пошуки
Мамсіков народився в родині художника-сімдесятника Владислава Мамсікова. Він вступив на графічне відділення Київського державного художнього інституту, служив в армії, а «коли повернувся 1991 року, усе в країні змінилося: свободою вже не те що просто пахло — вона вирувала в Києві».
У 1990-ті роки Мамсіков жив у кількох сквотах у центрі Києва, а згодом став учасником культової Паркомуни. Він товаришував із художником Олегом Голосієм, який на той час уже вважався успішним митцем: виставлявся в Москві, його роботи купували. Мамсіков фактично навчався в нього живопису.
Картинам Мамсікова притаманна іронія. Гумор художника можна порівняти з літературною іронією Остапа Вишні — простою, побутовою, доброю. Наприклад, це помітно в роботі «Ку-клукс-клан» (1993), створеній під час психоделічних експериментів Мамсікова, які призводили до появи «галюциногенних полотен».
Використовуючи монохромну палітру, Мамсіков зобразив персонажів расистського угруповання Ку-клукс-клан. Вони одягнені в характерні білі балахони, що приховують тіло й обличчя, і пересуваються на вантажівці темним лісом. Капюшони п’ятьох членів угруповання видніються з кузова автомобіля, «ніби морквини з гаманця», — каже художник.
Образ, обраний Мамсіковим, пов’язаний із контекстом 1990-х років, коли виникали різноманітні ідеологічні рухи та секти. Однією з таких екстремістських організацій було київське Біле братство, активне в 1990–1991 роках.
Деякі ранні роботи художника нині вважаються втраченими. Нещодавно фотограф і режисер Антон Трофімов, який раніше жив у Києві, а тепер мешкає в Нью-Йорку, оголосив пошуки «свого Мамсікова». З його київської квартири зникла робота «Без назви», на якій зображено хлопця в костюмі посеред поля.
«Мені подобалася ця робота, і я випросив її в Мамсікова за умови, що надаватиму її для виставок, якщо виникне така потреба. Макс віддав мені картину, яка залишається для мене знаком важливого часу. До від’їзду з Києва я тягав її по всіх квартирах, де жив, і вішав замість килима. Зараз вона зникла з квартири», — розповідає Трофімов. Пошуки картини тривають.
Експерименти
Останньою картиною Мамсікова, створеною в сквоті Паркомуна, стала робота «Ліхтар», датована зимою 1993 року. Мамсіков відтворив сумний зимовий пейзаж, на якому зображено радянський автомобіль, що врізався у вуличний ліхтар. Контраст кольорів створює особливий, щемливий настрій і передає депресивну атмосферу напередодні розпаду сквоту.
Після цього Мамсіков надовго залишив живопис: працював у рекламі й навіть у тату-салоні.
Однією з найцікавіших робіт Мамсікова того періоду став фотопроєкт «Цвинтар Берковці та його мешканці», який художник створив випадково під час рекламної зйомки 1999 року. Надгробні плити київських «малинових піджаків» вразили його своєю помпезністю та кітчевістю. Щоб передати весь похоронний абсурд 1990-х років, автор не вдається до зайвих засобів — просто фіксує цвинтарний пейзаж фотоапаратом. Фотографії Мамсікова показували на групових і персональних виставках по всій Європі.
«Кишеньковий» живопис
Наприкінці 1990-х художник повернувся до живопису, а на початку нового тисячоліття вигадав кишеньковий формат картин, продиктований потребами тогочасного артринку. Роботи художників стали доступнішими для покупців і, відповідно, краще продавалися. Мамсіков почав створювати зовсім невеликі картини — деякі з них були розміром із фотографію на паспорт. Найяскравішою роботою такого формату став «Біломорканал» — перемальована ілюстрація до радянських цигарок «Беломорканал».
У 2000-х художник також працював зі скульптурою та експериментував з інсталяцією. Проте вірним Мамсіков залишився передусім живопису. У цей час він створив серії «Багатоповерхівки», «Білборди», «Дороги», «Проліски». На його полотнах можна побачити відомих персонажів — художників Ігоря Гусєва та Ксенію Гнилицьку, братів Кличків і футболістів ФК «Шахтар».
Колір як форма
Новий етап у живописі Мамсікова розпочався на початку 2000-х років, коли визначальною для нього стала робота не стільки з тематикою, скільки з яскравим колоритом. Художник створював цілі цикли життєствердних «зелених робіт» і не менш насичених «синіх», назви яких формувалися за кольором. «Зелені» роботи пов’язані передусім із футболом, «сині» — з враженнями від поїздки до Індії. Водночас з’явилися повітряні кульки, морські пейзажі та непривабливі купальниці, які стилістично нагадують роботи батька художника, Владислава Мамсікова.
Мамсіков почав працювати із синім кольором у 2007 році. Роботи так званого «синього циклу» стали своєрідною візитівкою художника й мали великий попит серед колекціонерів. Саме із «синьою» роботою 2009 року художник дебютував на лондонському аукціоні Sotheby’s. Його полотно «Морський пейзаж із парашутом» продали за 10 тисяч євро.
Того ж року на аукціоні Phillips de Pury продали ще три картини Мамсікова: «Морський бій» — за 20 тисяч євро, «Леніна» — за 8 тисяч, а «Дзвінок» — за 11,3 тисячі євро.
Мамсіков у приватних зібраннях
Сьогодні роботи Мамсікова зберігаються у приватних колекціях в Україні та за кордоном. Кілька його робіт є в колекції київської Karas Gallery.
«Мамсіков цікавий своїми пошуками. Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х він постійно експериментував, створював скульптури з пластиліну і зрештою знову повернувся до форматного живопису. Його картини — це дуже тонкі та пластичні дослідження повсякденного життя. Мамсіков відрізнявся від художників свого покоління, наприклад Ройтбурда й Тістола. Його колеги мислили епічно, а він займався камерними, інтимними темами. Усе це надає його роботам чуттєвості», — каже галерист Євген Карась.
Багато робіт Мамсікова нині зберігається в колекції родини Гриньових.
«Колекція родини Гриньових — це репрезентативний зріз українського мистецтва від шістдесятників до сьогодні, — розповідає мистецтвознавиця Галина Глеба. — Гриньови збирають, зокрема, роботи мистецьких династій. Однією з таких династій у колекції є сім’я Мамсікових: Владислав Мамсіков, яскравий представник покоління сімдесятників і “суворого стилю”, та Максим Мамсіков — учасник Паркомуни й художник уже незалежної України».
