Усе про Валерію Трубіну — найяскравішу зірку київського артсквоту Паркомуна.
У PinchukArtCentre запустили дослідницьку платформу, мета якої — створення живого архіву українського мистецтва від початку 1980-х років до сьогодення. Команда платформи відвідує майстерні художників, вивчає їхні біографії, минуле й сьогодення, а результати досліджень уже зараз можна побачити в бібліотеці PinchukArtCentre. Vogue.ua та артцентр розпочинають співпрацю, у межах якої публікуватимуть статті про найцікавіших українських художників. Героями проєкту вже стали Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков та Ілля Ісупов. Серію продовжує розповідь про Валерію Трубіну — зірку артсквоту Паркомуна. Vogue.ua вперше публікує ескізи й графіку художниці.
Однією з небагатьох дівчат у сквоті на колишній вулиці Паризької комуни була Валерія Трубіна — студентка театрально-декораційного відділення Київського художнього інституту. Критики називають Трубіну однією з найталановитіших художниць того часу. Її ранній живопис привертає увагу символізмом, наративністю та особливою «серйозністю».
На фотографіях кінця 1980-х — початку 1990-х років можна побачити ефектну блондинку з довгим пишним волоссям. Це Валерія Трубіна: то вона стоїть у своїй майстерні в Київському художньому інституті поруч із другом Олександром Гнилицьким, то тягне величезне полотно подвір’ям на вулиці Леніна (нині — вулиці Богдана Хмельницького). А на деяких фотографіях вона постає перед глядачем абсолютно оголеною. Друзі часто згадують Трубіну як загадкову й відсторонену дівчину, а критики того часу пишуть, що художниця створює дивні й трохи моторошні сюжети.
Її ранні роботи справді «колючі». Художниця обводить кожного персонажа лініями — то червоними, то білими. Вони нашаровуються, візуально нагадуючи колючки. Такі контури цілком можна порівняти з панциром або товстою шкірою, якою Трубіна вкриває персонажів своїх картин кінця 1980-х років, щоб захистити їх від зовнішнього світу. А загроз у цьому світі за доби пізнього СРСР було достатньо: сама художниця згадує, як за ними, студентами художнього училища, стежили представники КДБ. Одного разу вона привернула їхню увагу через те, що читала в громадському транспорті самвидавну літературу.
Трубіна згадує, що їй до рук потрапив самвидавний передрук книжки Шрі Раджніша, забороненої на той час.
«Уся східна, як і західна, література перебувала під суворим контролем органів, — розповідає художниця. — Оскільки мені дали книжку лише на короткий час, я читала її в трамваї дорогою до училища. Я відчула, що щось не так, а коли виходила з трамвая, двоє сильних чоловіків узяли мене під лікті й відвели вбік. Так я опинилася в підвалі установи КДБ, за товстими дверима, де почався доволі упереджений допит. Книжку конфіскували, від мене вимагали назвати імена й явки, погрожуючи, що я ніколи не вступлю до вищого навчального закладу. Про те, що сталося, представники “органів” повідомили в училище, а мене поставили на облік».
Трубіна завжди захоплювалася міфологією Сходу, Скандинавії та Європи. Вона зазначає, що зростала в атеїстичній родині, де доступ до інформації загалом і релігійної зокрема був обмежений. Перше знайомство з історією мистецтва та нові знання про світ, які вона здобула в училищі, справили на неї велике враження. Саме там, наприклад, вона вперше побачила картини доби Відродження, сповнені відсилань до християнства. Для Трубіної міфи й релігія — це код, символ, за допомогою якого художниця створює своє аполітичне, але революційне послання. Так, робота «Жертвопринесення» 1988–1989 років (нині зберігається в колекції Градобанку, Національному художньому музеї України) — це алюзія на однойменний фільм Андрія Тарковського 1986 року.
«Перший фільм Тарковського я подивилася у дванадцять років. Дорогою до школи я побачила афішу фільму “Сталкер” (1979). Тоді це слово мені нічого не говорило, але чомусь здалося, що це щось надзвичайно цікаве. До того ж, фільм зняли за сценарієм Аркадія і Бориса Стругацьких, а я обожнювала фантастику. Учителька математики запізнилася на контрольну, і я запропонувала однокласникам утекти в кіно, сказавши, що це, напевно, крутий фантастичний фільм. Так ми всім класом і пішли в кіно. Посеред сеансу директор школи ввімкнув світло й попросив увесь 5-А клас повернутися на заняття. Звісно, ніхто на заняття не пішов — усі поховалися під стільці. А я була настільки приголомшена, що навіть не зрушила з місця. Тарковський перевернув мою свідомість. Він мій учитель», — розповідає художниця.
У 1990 році роботи Трубіної, Гнилицького, Голосія та Кавсана «революційно» увійшли до залів Державного музею (нині — Національного художнього музею України), де того ж року їх показали на виставці «Український живопис ХХ ст.». Цікаво, що після цього скандального випадку музейні роботи дуже довго не експонувалися: їх знову виставили лише у 2000-х роках.
Живопис Трубіної завжди дуже особистий. За кожною історією стоїть власна лірична оповідь: чи то історія зустрічі, як у картині «Зимовий спогад про Адмірала», чи то історія, навіяна її домашнім щуром Гансом, як у роботі «Шарфик Ганса». Трубіна розповідає, що написала «Зимовий спогад про Адмірала» після поїздки на Кавказ з Олегом Голосієм, під час якої вони зупинилися на маленькій станції. Саме там почався їхній роман.
«Це був чи то 1988-й, чи то 1989 рік. Там продавалися сувенірні листівки із зображенням помпезного сталінського вокзалу. Вокзал на листівці й став сюжетом роботи. А саму картину я створила вже як спогад про те, як усе починалося», — продовжує художниця.
Яскраве мистецьке життя передбачало й яскраве вбрання: частину одягу художники знаходили на Сінному ринку, частину шили самі. Пізніше, узимку 1995 року, під час підготовки виставки кураторки Наталії Філоненко «До сімейного альбому» (1996), Трубіна та Філоненко влаштували своєрідний перформанс, убравшись у весільні сукні.
«Нас знімав Іван Сюткін, тоді ще кінематографіст-початківець. Він буквально все знімав на відео: як ми фарбувалися, одягали перуки, як ловили машину, ходили містом і ринком, купували закуску, адже за температури мінус 20 градусів нам потрібен був внутрішній вогонь і закуска до нього. Виїхавши за місто, ми вийшли з машини й пішли в білий нескінченний степ. Дорогу замело, і ми, усі в білому, уже п’яні й розпалені, опинилися в сніговій пустелі. Це був цікавий досвід. Ми спробували розвести багаття з того, що знайшли навколо, але воно не допомагало зігрітися. Побачивши тарзанку на березі річки, ми почали гратися. Потім повернулися звідти до міста, у теплу квартиру, напівобморожені й дуже п’яні. Звісно, після всього ми захворіли. Так що мистецтво таки вимагає жертв», — згадує Трубіна.
Чи збереглося відео, невідомо, але фотографії зі зйомок прикрасили запрошення на ту саму виставку «До сімейного альбому».
Антропологи, які вивчають соціальні процеси, могли б звернути увагу на екстравагантні костюми художників, їхні зачіски й макіяж, аналізуючи суспільство того часу. Можна жартома проаналізувати й зачіски Трубіної, яка на фотографіях Паркомуна постає щоразу з дедалі коротшим волоссям. Волосся — символ свободи, незалежності та емансипації. Уже на початку 1990-х років Валерія з’являється на фотографіях коротко стриженою й незалежною. А в 1992 році вона й зовсім голить частину волосся «під нуль».
До Києва прийшла свобода з усіма її наслідками: доступом до кіно й літератури, свободою вибору, появою нових капіталістичних товарів, першими продажами картин тощо. Але що робити з цією свободою? Куди від неї тікати, куди їхати?
У 1993 році Трубіна разом з іншими молодими художниками їде до Единбурга, де відбувається виставка «Ангели над Україною». Українське мистецтво представили в церкві. На жаль, фотографій із цієї виставки не збереглося, але уява малює розкішну картину: лайтбокси Савадова й Сенченка замість вівтаря та гігантські янголи Трубіної, що зависли в повітрі й візуально нагадують жувальні гумки Bubble Gum. На виставці також було величезне «Крило» Гнилицького та божевільні крилаті померлі поети Ройтбурда — зокрема, «Анна Ахматова». Після виставки Трубіна залишилася в Шотландії на кілька місяців і працювала в резиденції.
У Шотландії художниця працює над темою таємних садів, яку почала розробляти ще в Україні. Трубіна зазначає, що сильна англійська школа пейзажу, заснована на тонких взаєминах людини й природи, надихає її, як і сама природа. Частину садів вона «змальовує» з листівок і фотографій — знайдених або подарованих. Інші роботи створює на основі власних фотографій, замальовок із натури та акварелей.
У цей період вона пише листи. Одне з таких ліричних послань художниця надіслала Олександру Соловйову — куратору й мистецтвознавцю, який опікувався молодими художниками в Києві:
«Якщо переживемо нашу виставку в Лондоні, то, може, повернемося до весни. Втомилися страшенно!.. Їмо один шоколад і п’ємо скотч-віскі, ніяких сил. Працюю багато й безцільно, з таємною ненавистю до Шотландії. Але загалом гарно все, і ми ніжно любимо одне одного…».
Після Великої Британії художниця вирушила до США — країни-утопії, яка приймає всіх. Спочатку вона жила в Чикаго, а згодом переїхала до Каліфорнії. Її роботи експонувалися в галереях Лос-Анджелеса, а також поповнили колекцію Нортона Доджа в Нью-Йорку.
Трубіна розповідає, що США шокували її, особливо після милої, манірної й традиційної Англії: величезними просторами та відстанями, хайвеями й хмарочосами, шаленим ритмом життя. Художниця згадує, як складно було жити на 55-му поверсі в Чикаго, звикнути до того, що погода нагорі й унизу — це дві різні речі, не звертати уваги на завивання сирен і призвичаїтися до необхідності щодня ходити на роботу.
«Надто сильно відчувалася відірваність від усіх близьких і друзів — наче у відкритому космосі», — каже вона.
Трубіна приїжджала в Україну ненадовго. У 1995 році в київській галереї «Бланк Арт» художниця представила авторський проєкт «1000 Мерлін», до якого через багато років ставиться скептично, вважаючи його експериментом. На той час галерея Олександра Бланка була однією з найпопулярніших.
Проєкт Трубіної складався з кількох робіт. Портрет Мерлін (Мерилін Монро) художниця створила на яскраво-жовтому пластику. Зображення складалося із сотень відбитків, на яких було написано двома мовами: «Я тебе люблю» і «Я тебе ненавиджу». Коли глядач дивився на портрет здалеку, він бачив красиве зображення акторки. Однак зблизька портрет розпадався на сотні відбитків, а обличчя розчинялося.
Сьогодні художниця захоплюється не лише живописом, а й фотографією. Проте, попри всі експерименти, Трубіна залишається художницею, яка відтворює власний світ за допомогою живопису — медитативного, гармонійного й естетичного. Валерія Трубіна живе та працює в Каліфорнії.
