Масштабне дослідження діяльності київського мистецького сквоту на колишній вулиці Паризької Комуни, проведене Дослідницькою платформою PinchukArtCentre.
«Паркомуна» — це збірка статей, що складається з розділів «Критичний погляд», «Архівні матеріали» та «Історія/Контекст» і завершується «Додатками». До книжки ввійшли архівні матеріали, що розкривають передісторію створення сквоту, а також статті, у яких аналізується виставкова діяльність його учасників. Дослідники розглядають «Паркомуну» як феномен і висвітлюють її історію в контексті кінця 1980-х — початку 1990-х років.
Видання, присвячене важливому явищу української культури початку 1990-х років, стало результатом роботи команди Дослідницької платформи артцентру у співпраці з Олександром Соловйовим, Тарасом Шульгою, Костянтином Дорошенком, дизайнеркою Альоною Соломадіною та низкою художників «Паркомуни». Книжка також стала продовженням однойменної виставки під кураторством Тетяни Кочубінської та Ксенії Малих, що відбувалася в PinchukArtCentre у 2016–2017 роках.
Допомогти розібратися, чому важливо не лише відвідувати виставки, присвячені українським художникам, а й цікавитися історією становлення сучасного мистецтва в Україні, погодилися автори книжки.
Таню, чому для тебе й Дослідницької платформи артцентру було важливо створити не лише виставку, а й книжку?
По-перше, я б розмежовувала підготовку книжки та виставки, хоча в цьому випадку це взаємопов’язані процеси. Якщо порівняти роботи, представлені на виставці, з репродукціями в книжці, то виявиться, що збігаються лише деякі з них. Один із художників після відкриття виставки сказав, що нам вдалося передати дух часу й розкрити саме явище, навіть не маючи в експозиції найважливіших робіт.
Я розглядаю виставку як розповідь, причому в цьому випадку вона досить комплементарна, а не критична. Це розповідь про певне явище, суб’єктивна, безумовно, як і будь-яке виставкове висловлювання. Але саме підготовка виставки дала нам змогу виявити міфи, пов’язані з «Паркумуною». Наприклад, уявлення про неї як про андеграунд, протест або протистояння системі.
На той час системи вже не було. Протест був запитом часу й молодості: усім причетним до «Паркомуни» було тоді близько 30 років. Вони саме формувалися в період розпаду СРСР, цілковитого відриву від колишньої системи, руйнування кордонів та ейфорійного відчуття свободи — усе це було затребуване часом.
Виставка має свої часові межі, а книжка — це те, що залишається. Книжку ми почали створювати вже після виставки. Це дало нам час осмислити як саму виставку, так і досліджуване явище. Якщо виставка — це історія, то книжка — критичніше осмислення явища й доби.
Як ти думаєш, чому матеріали книжки «Паркомуна. Місце. Спільнота. Явище» важливі для української культури та історії загалом?
Насамперед хотілося б зазначити, що ми не є академічною установою, однак, безумовно, спираємося на архівні матеріали й документи, адже створенню книжки передувало дворічне дослідження.
Я думаю, що ця книжка важлива передусім для української історії мистецтва. Для мене це спроба зафіксувати й описати певне явище. Адже досі ми багато в чому спираємося лише на усні історії та мемуари. На мою думку, до 2018 року вже мали з’явитися окремі книжки не лише про «Паркомуну», а й про інші мистецькі явища. Тільки ретельне осмислення окремих мистецьких феноменів може допомогти скласти загальну картину мистецтва в Україні — не розмежовуючи його за окремими містами, а намагаючись сформувати цілісне уявлення, щоб згодом замислитися над тим, як українське мистецтво співвідноситься зі світовими процесами.
З якими складнощами ти зіткнулася під час роботи над виставкою та книжкою?
Історія «Паркомуни», як і багатьох інших легендарних тусовок, ґрунтується на міфах, чутках, плітках і домислах. На етапі збирання фактичного матеріалу це водночас захоплювало й ускладнювало спроби побудувати бодай скільки-небудь послідовну розповідь. Головна складність полягала в тому, щоб не повірити на слово чиїйсь версії, а виробити власну на основі дослідження — документів, свідчень і, найголовніше, самих творів мистецтва.
На що варто звернути увагу дослідникові-початківцю українського мистецтва, відвідуючи виставки сучасного українського мистецтва?
По-перше, потрібно читати тексти на виставці, якщо вони є. Адже в них закладено частину інформації, без якої неможливо коректно сприйняти виставку або окремий твір. Звертайте увагу на медіум, який художник обрав для своєї роботи, і намагайтеся зрозуміти, чому саме його. Також корисно уявляти твір поза контекстом конкретної виставки, простору чи політичної ситуації — це допомагає простежити хід думок художника. Загалом потрібно уважно дивитися. Багато.
Як, на твою думку, художники згаданого сквоту вплинули на мистецтво в Україні?
Питання про вплив досить складне, адже для відповіді на нього потрібно повністю зрозуміти й дослідити всі процеси. Безумовно, «Паркомуна» була яскравим, хоч і коротким, періодом в українському мистецтві. Під час роботи над книжкою ми відкривали для себе нові імена художників і нові практики. Коло постійно розширювалося. Але навіть це не дає мені підстав говорити про те, яким був вплив художників «Паркомуни» на культурне середовище Києва та України.
Це явище проіснувало до 1993–1994 років. Покоління «Паркомуни» стало переломним. У 1990-х почався цілком новий етап: мистецький ринок поступово структурувався й формувався, визначалися правила взаємодії між галеристами, кураторами та художниками. Тому я б сказала, що на наступні покоління вплинула не стільки сама «Паркомуна», скільки міф про неї та добу, в якій вона розвивалася.
Чи можна зарахувати «Паркомуну» як явище до важливих творчих спільнот радянського й пострадянського простору?
Безумовно. На мій погляд, «Паркомуну» варто розглядати в контексті пізньорадянського й пострадянського простору нарівні з іншими явищами, як-от Фурманний провулок у Москві, де, до речі, також жили українські художники. Я б не вживала словосполучення «творча спілка», адже йдеться радше про співтовариство, що складалося з окремих індивідуальностей, тоді як творча спілка передбачає щось на зразок мистецького об’єднання.
У чому полягає феномен «Паркомуни» для української культури?
«Паркомуна» стала прецедентом для свого часу, оскільки художники самовільно об’єднали мистецькі та побутові практики, фактично спираючись на принципи анархістської солідарності, без будь-якого офіційного чи ідеологічного підґрунтя. Це був колективний жест на захист права жити за власними правилами — без інтелігентської фіги в кишені, з якою радянський представник творчої професії нишком влаштовував безлад у майстерні, наданій Спілкою художників. Час змінився, і художники сквоту одними з перших наважилися втілити в життя сценарій богемного, непідконтрольного нав’язаним соціальним нормам творчого життя на руїнах радянського порядку.
«Паркомуна» — це окреме, незалежне явище чи наслідок впливу пізнього неофіційного мистецтва й московського андеграунду?
Явищ, незалежних від впливів, не існує. Зрозуміло, творчі пошуки «Паркомуни» ґрунтувалися на деконструкції радянського мистецтва та культурних кліше, висміюванні й переосмисленні української академічної школи, пошуку того, що могло б їй суперечити й протистояти.
Новизна полягала у відсутності метань у бік авангарду та зверненні до допередвижницького мистецтва як одного з джерел осмислення й взаємодії. Також відчувалося прагнення до діалогу з мистецьким процесом, що відбувався за «залізною завісою» і відомості про який просочувалися уривчасто — через рідкісні західні видання та радянські публікації, що критикували «кризу неподобства» у візуальному мистецтві США й Західної Європи.
Характерно, що, як і радянські критики, художники передусім сприймали живопис і графіку. Усвідомлення практик інсталяції та перформансу прийшло до Києва набагато пізніше. Львів відкрився в цьому сенсі швидше.
Спираючись на власний досвід дослідниці, на що ти насамперед порадила б звернути увагу читачеві, який вивчає історію сучасного мистецтва й творчість художників «Паркомуни» зокрема?
На мій погляд, важливо звертати увагу на причини виникнення тих чи інших явищ в історії сучасного мистецтва. «Паркомуна» стала наслідком розпаду СРСР, а та «територія свободи», яку створили її учасники й про яку сьогодні так часто говорять, була радше результатом байдужості суспільства, заклопотаного елементарним виживанням, до художників, ніж наслідком боротьби із системою. І, звісно, важливо звертати увагу на самі твори мистецтва: уважному глядачеві вони можуть розповісти набагато більше, ніж усі написані слова.
Наскільки виклад матеріалу в книжці доступний для людини без спеціальної освіти?
Упевнена, ця книжка доступна кожному. Вона може бути цікавою фахівцям, які досліджують сучасне мистецтво, адже в ній зроблено спробу мистецтвознавчого аналізу творів і виставок, а також використано архівні матеріали. Водночас книжка може зацікавити й широке коло читачів, які знайдуть у ній захопливі історії з життя богемних художників: вечірки, тусовки, перформанси.
