Андрюс Арутюнян
Робота Андрюса Арутюняна простежує зв’язок між ритуалами, історією, глибинним часом і повторенням циклів. Фантазії про вірмено-зороастрійські міфології, локальні народні знання та сучасна політична реальність перегукуються з обох частин його нового проєкту.
Рухаючись простором, глядач_ки поринають у заворожливий та галюциногенний 52-хвилинний аналоговий фільм. Ця стрічка, що була знята у древньому річищі поблизу водного курорту Джермук у Вірменії, є вшануванням легендарного фільму Майкла Сноу «Довжина хвилі» 1967 року. Подібно до твору Сноу, постійне наближення фокусної відстані в кадрі дозволяє камері «сканувати» шари гірських порід, мінералів і геологічних утворень під звуковий супровід, що повільно наростає. У фільмі «Останній ривок» камера розміщена на височині, з якої відкривається вид на довгі кілометри долини здавна відомої своїми цілющими мінеральними водами. Протягом останніх років цей регіон зазнав великих політичних та екологічних потрясінь: через тривалий видобуток золота в приватній шахті, що призвело до отруєння гірських річок, а також через артилерійські обстріли під час нещодавньої азербайджано-вірменської війни.
Про ці історичні та політичні події оповідають два позакадрові голоси, що лунають впродовж усього фільму — це давньовірменські демони Харут і Марут. У різних релігійних оповідях ці демони пов’язані з водою, рослинами, нескінченністю та оновленням. Вони також відомі як винахідники фантастики, магії та дистиляції дурманних речовин, таких як спирти та парфуми. За сюжетом фільму, Харут і Марут, потурбовані артилерійськими вибухами й розкопками золота, прокидаються в епосі, що їм не належить. Їхня особиста розмова та звуки довкілля, що постійно посилюються, незабаром змішуються в єдине маривно-хаотичне сприйняття часу і простору. Цей сюжет повертає нас до першої частини інсталяції біля входу, де експоновані скульптурні об’єкти, що були створені зі знайдених об’єктів. У цих роботах, художник досліджує як природні елементи набувають властивостей фільтрів, реагуючи на різноманітні коливання та резонуючи з темами, про які йдеться в фільмі. Разом усі частини інсталяції створюють звукову та поетичну систему відлуння, подібно до міфічного дуету Харута та Марута.
У своїй роботі Арутюнян розмірковує, як історія, політика та поетика впливають на розуміння поняття «поверхні». Художник натякає на приховану під землею присутність і ніжно заколисує глядач_ку, вводячи в медитативний стан. Робота демонструє як сліди експлуатації підземних родовищ залишаються видимими — в той час, як деякі історичні шрами повільно заростають та регенеруються, зʼявляються інші, позначені свіжими ушкодженнями ландшафту.
Робота Андрюса Арутюняна простежує зв’язок між ритуалами, історією, глибинним часом і повторенням циклів. Фантазії про вірмено-зороастрійські міфології, локальні народні знання та сучасна політична реальність перегукуються з обох частин його нового проєкту.
Рухаючись простором, глядач_ки поринають у заворожливий та галюциногенний 52-хвилинний аналоговий фільм. Ця стрічка, що була знята у древньому річищі поблизу водного курорту Джермук у Вірменії, є вшануванням легендарного фільму Майкла Сноу «Довжина хвилі» 1967 року. Подібно до твору Сноу, постійне наближення фокусної відстані в кадрі дозволяє камері «сканувати» шари гірських порід, мінералів і геологічних утворень під звуковий супровід, що повільно наростає. У фільмі «Останній ривок» камера розміщена на височині, з якої відкривається вид на довгі кілометри долини здавна відомої своїми цілющими мінеральними водами. Протягом останніх років цей регіон зазнав великих політичних та екологічних потрясінь: через тривалий видобуток золота в приватній шахті, що призвело до отруєння гірських річок, а також через артилерійські обстріли під час нещодавньої азербайджано-вірменської війни.
Про ці історичні та політичні події оповідають два позакадрові голоси, що лунають впродовж усього фільму — це давньовірменські демони Харут і Марут. У різних релігійних оповідях ці демони пов’язані з водою, рослинами, нескінченністю та оновленням. Вони також відомі як винахідники фантастики, магії та дистиляції дурманних речовин, таких як спирти та парфуми. За сюжетом фільму, Харут і Марут, потурбовані артилерійськими вибухами й розкопками золота, прокидаються в епосі, що їм не належить. Їхня особиста розмова та звуки довкілля, що постійно посилюються, незабаром змішуються в єдине маривно-хаотичне сприйняття часу і простору. Цей сюжет повертає нас до першої частини інсталяції біля входу, де експоновані скульптурні об’єкти, що були створені зі знайдених об’єктів. У цих роботах, художник досліджує як природні елементи набувають властивостей фільтрів, реагуючи на різноманітні коливання та резонуючи з темами, про які йдеться в фільмі. Разом усі частини інсталяції створюють звукову та поетичну систему відлуння, подібно до міфічного дуету Харута та Марута.
У своїй роботі Арутюнян розмірковує, як історія, політика та поетика впливають на розуміння поняття «поверхні». Художник натякає на приховану під землею присутність і ніжно заколисує глядач_ку, вводячи в медитативний стан. Робота демонструє як сліди експлуатації підземних родовищ залишаються видимими — в той час, як деякі історичні шрами повільно заростають та регенеруються, зʼявляються інші, позначені свіжими ушкодженнями ландшафту.
Виставки
