KORYDOR у межах співпраці з Дослідницькою платформою PinchukArtCentre продовжує серію публікацій, присвячених Федору Тетяничу, виставка творів якого нині триває в PinchukArtCentre. Цього разу Тетяна Жмурко та Тетяна Кочубінська зустрілися з Юрієм Зморовичем — художником, режисером, поетом, музикантом і засновником експериментального театру «А-А-А» (1991–1996), який був ідейно й духовно близьким до творчої практики Федора Тетянича. Дослідниці поговорили про «неофіційне» — дозволене й недозволене в радянському мистецтві, про взаємини Тетянича з офіційною культурою, його особисті якості та про те, наскільки складно дружити з генієм.
Дослідницька платформа: Для початку розкажіть, за яких обставин ви познайомилися з Федором Тетяничем. Ви обидва навчалися в Київському державному художньому інституті (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури): ви — на архітектурному факультеті, він — на живописному.
Юрій Зморович: Познайомилися ми вже на початку 1980-х років. В академії наші шляхи не перетиналися, хоча ми навчалися приблизно в один час. Він завжди дуже екзотично й епатажно вдягався: напівсаморобні туфлі на високій платформі, з підборами, ще й обклеєні фольгою. Вузькі штани, особливий піджачок, дерев’яна скринька-портфельчик — теж обклеєна й обмащена. Я бачив, що це взагалі такий освічений хлопець. Зовнішність мене не дуже цікавила, але я звернув на нього увагу й подумав: усе-таки це не просто юнак, за цим криється щось більше.
А познайомив нас художник Анатоль Степаненко — у метро. Степаненко каже: «Ось, Федю, знайомся, це Зморович — крутий авангардист». А Федя (Федір Тетянич), крім себе, абсолютно нікого не визнавав. Тобто що означає «крутий авангардист»? Треба перевірити, помацати. І Федя відразу, без зайвих церемоній: «Так, Зморовичу, поїхали до мене. Ти біотехносферу бачив? Космічний модуль я тобі покажу в Княжичах». Я кажу: «Звичайно, чому б і ні». І наступного дня ми сіли на броварський автобус і поїхали до Княжичів.
Під’їжджаємо до села. Величезне поле — зоране чи неоране. «Дивись!» Посеред поля — якась штуковина. Ми вийшли з автобуса й пішли до неї. Я був заінтригований і розумів, що це якась містифікація. І справді, там стояла така собі сферична штуковина — здається, з картону чи фанери. Такою була моя перша зустріч із Федором — ефектна зустріч із Федором, або Феодосієм, він же Фрипулья, він же Нескінченність.
Я звертаюся до нього: «Федю!» — «Зморовичу, який я тобі Федя? Я — Нескінченність». І найцікавіше, щоразу він вимовляв це з такою переконливістю, що було очевидно: він вірить у сказане. І він заражав своєю вірою. Справді, напевно, це зараз найголовніше — віра у власне втілення: у кого, у що, у те, що ти є, хто ти є.
По-перше, я намагаюся взагалі сховатися, тому що в мене дуже складні стосунки із соціумом. Зрештою, я не вірю в соціум, не вірю в його позитивний бік. Із дитинства в мене були напружені стосунки з ним: чиновницький світ, так зване начальство тощо. Тому самоідентифікація в кожного з нас відбувається по-різному. Хтось ототожнює себе з Господом — як Федя. Він заявив про себе як про друге пришестя. А я, зрештою, волію ходити в скромній людській шкурці, а ви вже самі здогадуйтеся, хто я насправді. А він цього не приховував.
Дослідницька платформа: Ви згадали, що Тетянич не визнавав інших авангардистів. Сьогодні його сприймають як альтернативу офіційній радянській культурі. А чи існувало в Києві наприкінці 1970-х — на початку 1980-х якесь спільне альтернативне культурне життя?
Юрій Зморович: Навіть коли я навчався в художньому інституті, не міг терпіти цих походеньок по майстернях, тусовок, масових пиятиків. Зрозуміло, я завжди був удома — це моя фортеця, храм, молитовня, каплиця, називайте як завгодно. Я зосередився на певній духовній сфері, на духовному житті. Мені важко відповісти, бо я спостерігав за всім дещо збоку.
Були такі острівці, своєрідні точки дотику з великими шістдесятниками. У них було невеличке, обране коло, з яким я трохи перетинався: композитор Валентин Сильвестров, поет Сергій Вакуленко.
До речі, один із шістдесятників посвятив мене в лицарі. Це чудова людина, яку варто згадати в контексті київського культурного життя. Він був офіцером, радянським офіцером, аристократом духу. Виховувався в Пітері, просиджував там у бібліотеках, постачав мою сестру літературою, якої в нас не було в широкому вжитку. Писав вірші й займався перекладами. Його звали Юрій Георгійович Глушановський.
До речі, саме він познайомив мене й з Олександром Парнісом, і з Анною Заваровою. Він же показав мою збірку віршів Геннадію Айгі — культовому поетові для кола моїх друзів. Що поет сказав про мої вірші, я досі не знаю. «Це не для чоловічих вух», — кинув мені Глушановський під час зустрічі.
Саме він привів мене до Валерія Ламаха. Той, подивившись мої малюнки, сказав: «Ви талановиті, але якось підозріло легко». Такий я й по життю…
А ще мій керівник курсу, дізнавшись, що я абстракціоніст, сказав: «Ви, розумієте, Юрію, абстракціоністи — вони страждають, їх саджають, а у вас якось надто безкровно виходить». Що він мав на увазі, мені тепер важко сказати. Але всі ці потужні люди були поруч — Григорій Гавриленко, Сергій Параджанов та інші.
Дослідницька платформа: А які стосунки були у Фрипульї та у вас з офіційним мистецтвом? Чи можна назвати вашу діяльність частиною андеграунду?
Юрій Зморович: Знаєте, це дуже цікаве запитання. І, звісно, я можу на нього відповісти. Що мене вражало у Феді (вибачте за фамільярність, але я все-таки називатиму його так, а не Нескінченністю), — йому все прощалося. Ба більше, він розповідав мені, що з’являвся у своїх костюмах на засіданнях Спілки художників. І йому це прощали, бо він справді був таким народним, наївним, юродивим. Але його юродивість була неагресивною, абсолютно незлостивою.
Ви порушили дуже важливу тему — стосунки Феді з істеблішментом. Це взагалі рідкісний випадок, коли людині прощали її «авангардизм».
Дослідницька платформа: І водночас він активно долучався до створення офіційного монументального мистецтва, у яке часто вплітав свої «фрипулістські» ідеї, зокрема й «Біотехносферу».
Юрій Зморович: Звичайно, монументальне мистецтво давало змогу, так би мовити, дозволити собі чимало витівок, недоступних у станковому живописі. Ось на бульварі Лепсе, біля трамвайної зупинки «Бульвар Лепсе», у підземному переході він зробив горельєф із іржавого заліза та різних шестерень. Посередині був викарбуваний псевдореалістичний портрет революціонера Лепсе. Я очманів, бо в Києві нічого подібного не було.
На той час я вже займався скульптурою з іржавого заліза, яку тоді в Києві, звичайно ж, абсолютно неможливо було показати. Я корінний киянин, живу тут усе життя, але рівень культури тут низький. Наприклад, моя кінематографічна кар’єра тут одразу б закінчилася — мене б просто закопали в землю.
Коли я потрапив до Москви, це стало для мене шоком: нікому не потрібний, затурканий, затертий Зморович раптом опинився на центральному телебаченні, де згодом працював. А кіно — це взагалі інша планета: інше ставлення до життя, до мистецтва, до режисера, до художника.
У своєму першому фільмі я знімав Сергія Лєтова в ролі Дедала, а також Льва Термена — російського винахідника, Фауста XX століття, приголомшливої постаті. Лєтов у червоному комбінезоні стояв на крижаному майданчику Останкінської вежі, приковував себе кайданами, розмахував прапором — це був фінал фільму — і медитативно кричав: «Твори! Твори! Твори!» Він прикував себе, щоб маніфестувати творчість.
Фільм замовило Міністерство освіти. На перегляді сиділи комсомольські партійні функціонери й запитували: «Що це таке?» Голова комісії забракував стрічку й сказав: «Мені взагалі й Тарковський не подобається». Я подумав: «Ну, непогано, якщо мене вже порівнюють із Тарковським».
Річ у тім, що я здавав цей фільм разом із художнім керівником творчого об’єднання Віктором Гавриловичем Юрловським. Ми вийшли після цього провалу, поразки, катастрофи, а він запитує: «Чого носа повісив?» Я кажу: «А як же не повісити? Я підвів вас, сам себе з ніг до голови…» І знаєте, що він мені сказав? Таке в Києві було б неможливо почути: «Юро, ти зняв гарний фільм. Я хочу відібрати найкраще для масового показу. Про решту подумаю сам».
І вони замовили нам інший фільм. Як вам таке? Уявляєте? Він дав мені можливість показати свої роботи масовій аудиторії — два короткометражні фільми.
Дослідницька платформа: Але Федорові — тепер ви вже вибачте за фамільярність — багато чого прощали й дозволяли навіть у Києві?
Юрій Зморович: Йому багато чого прощали. І після інституту він успішно працював як монументаліст. Він сам мені пізніше сказав: «Так, у мене повно грошей було, та ти що!» Монументальні замовлення були прибутковою справою. За фрески й фризи платили великі гроші.
Вам, напевно, відомо, що Федір писав портрети членів Політбюро — причому з власної ініціативи. Наприклад, зображував їх на тлі зоряного неба, комет тощо. Тобто Фрипулья все одно був присутній. І ось гумор, марнославство, честолюбство — усе це якось об’єдналося в одне ціле. Є й красиве пояснення — його космізм, погляд на людство, на людей як на єдине ціле.
Дослідницька платформа: Але це взагалі характерно для шістдесятників. Якщо згадати Ламаха: «Я є ти, ти є Я» — цілісна картина світу й сприйняття себе як невіддільної його частини. Мистецтвознавець Борис Лобановський згадував, що Ламаха дратували розмови про політику. Він казав, що якщо людина народилася на Півночі, то й житло формує відповідно до кліматичних умов. Так само він ставився до політики й системи.
Юрій Зморович: Я перебував у стані гострої внутрішньої опозиції до офіційного мистецтва, просто терпіти його не міг — усі ці тематичні примуси тощо. У Феді, напевно, такого не було. Ось вам і парадокс.
Узагалі «совок» був дуже дивним явищем. З одного боку, громлять «Бульдозерну виставку», а я, наприклад, із шістнадцяти років спокійно передплачував у поштовому відділенні чеський журнал Výtvarné umění, присвячений виключно нефігуративному мистецтву. Я виховувався на польському джазі. Тож усе це було дивно.
Ще в юності я ходив до бібліотеки при костелі святого Олександра. Там була історична бібліотека з приголомшливим каталогом і неймовірним зібранням книжок. Я досі не знаю, звідки вона взялася. Дореволюційні видання, книжки Бердяєва та інших авторів видавали хлопчикові без соціальних привілеїв і жодних заборон.
Тетянич справді обдарував мене довірою: приходив до мене додому, знайомився з моїми дітьми. Я побачив його з іншого боку й думаю, що це була дуже важлива його риса — уміння прихиляти до себе людей.
Пригадую кумедний епізод. На початку 1990-х у мене був театр «А-А-А», і я вирішив познайомити своїх акторів із Фрипульєю. Вони зібралися на Гідропарку, але він прийшов не у своєму звичному космічному костюмі, що розвівався на вітрі. Був скромно вдягнений, сидів на березі, а актори — народ амбітний і шкідливий — придивлялися до нього й кривилися: мовляв, не вражає.
Федя, напевно, теж це помітив. Узагалі він мав чуття на такі речі — добре вловлював реакцію людей на себе. І ця реакція була взаємно провокативною: якщо він відчував, що увага слабшає, то провокував людей, щоб її підігріти. У нього була справді приголомшлива здатність притягувати й гіпнотизувати натовп.
От сидить Федя на Гідропарку. Якась церква, а неподалік від неї стоїть джип чи навіть два. Класична картина: чорні джипи й «братани», чоловік четверо-п’ятеро, наче з кінофільму. Якраз 1990-ті — одним словом, усе як у кіно.
І Федя пішов до них. Самогубець! А я кажу студентам: «Хлопці, дивіться!» Усі дивляться. Федя підходить, хлопці, звісно, напружилися. Він починає щось їм розповідати. І знаєте, вони поступово теплішають, починають усміхатися, просто на очах м’якшають.
Усе це відбувалося в нас перед очима. Я кажу: «Ну що, хоч щось розумієте в цьому житті?»
Федя завжди привертав до себе увагу й приходив туди, де вже зібралася публіка. Йому було важливо постійно перебувати на хвилі веселощів, свята.
Дослідницька платформа: Тетяничеві притаманні народна енергія, стихійність. А що впливало на нього ззовні? Фантастична література, наприклад, знайомство з Олесем Бердником?
Юрій Зморович: На перший погляд, він справляв враження абсолютно стихійної, «із землі», людини. Дехто зі свідків розповідає, що він сидів у бібліотеці на Інститутській. Звісно, про Малевича він знав, читав досить багато книжок. Інша річ, що його стихійне, здорове начало справді переважало: воно фантазувало, генерувало ідеї.
Ось, наприклад, у радянській газеті була замітка про Сальвадора Далі, який свого часу став «другом» Радянського Союзу. Раніше він був авангардистом, шарлатаном, збоченцем, а тут раптом — друг Радянського Союзу. У тій газеті було написано, що психоаналітик Далі назвав стан своєї свідомості «абсолютно творчим станом свідомості».
І ось це, як на мене, характеризує Федю. Він часто справляв саме таке враження. Він дарував мені хвилини приватних бесід, розмов ні про що. І завжди мене підбурював: «Зморовичу, давай зробимо постійну експозицію». Зрозуміло, зі сміття — будемо продавати, показувати.
Останнім часом він марив створенням екскурсійно-експозиційного маршруту. Я кажу: «Федю, давай наймемо вагон». — «Який вагон? Потяг!» Він мріяв їздити по всьому світу, дивитися у вікно, яке уявлялося йому рамою для рухомого живопису. Люди мали сидіти й спостерігати у вікна світ як постійну експозицію.
Дослідницька платформа: Наскільки добре він знав західноєвропейські мистецькі практики — авангард, дадаїзм, «Флюксус»?
Юрій Зморович: Розумієте, найімовірніше, самих мистецьких практик він не знав. Але на теоретичному рівні, думаю, він по-своєму до них доторкнувся — стихійно, інтуїтивно, чуттєво, називайте як завгодно. Він ніколи не вражав мене якимись аналітичними міркуваннями. Він усе це відчував і розумів, але справді — усе йшло від першої особи, це в жодному разі не був переказ чужих ідей. Усе було дуже органічно.
Дослідницька платформа: Наприклад, на нашій виставці «Федір Тетянич. Канон Фрипулья» (куратор — Валерій Сахарук) ми показуємо тексти.
Юрій Зморович: І правильно робите.
Дослідницька платформа: Ви також використовуєте тексти у своєму фільмі. Як сам Тетянич до них ставився?
Юрій Зморович: Думаю, ці тексти взагалі мало хто бачив, особливо з-поміж художницького загалу, який уявляв Тетянича якимось дурником. Адже в них помітні дуже серйозний розмах і амбіції — те, як він розуміє власну нескінченність і космізм.
Що таке «я»? Той бік шкіри, нутрощі — чи, навпаки, той бік, який охоплює весь світ і весь космос? Розумієте, у чому річ? Якщо йдеться про цей бік, то я і є Космос, Нескінченність. Усе-таки приголомшлива думка. Щира й глибока.
Крім того, він мав дуже експресивну, самобутню манеру декламувати власні тексти. Інша річ, що з академічного погляду його мовлення було неправильним, невиразним. Але, звісно, він робив це надзвичайно талановито й самобутньо. Як він вимовляв оце своє «жа-жа-жа-жа» — Безмежжя!
Дослідницька платформа: Як ви гадаєте, чому сьогодні виникає інтерес до Тетянича?
Юрій Зморович: Я можу сказати, чому ми з Тетяничем були духовно близькі. У наших реаліях — я маю на увазі Україну й особливо Київ — мистецтво розуміють досить по-шкільному, тобто як ремесло. Та ще й поділяють за жанрами: живопис, скульптура, декоративно-ужиткове мистецтво.
Та помилуйте, дорогі мої! Щонайменше сто років тому такі люди, як Дюшан, проголосили, що мистецтво — це передусім бачення світу, втілення духовного в матеріальному. Адже Дюшан першим відмовився від пензлів.
І ось, думаю, Федя — один із небагатьох, якщо не єдиний у нашому контексті, хто знову висунув цю ідею. Він же наприкінці життя теж відмовився від живопису. Щось малював із дітьми, але для нього важливими були саме одухотворення, реанімація — реанімація живої матерії.
Тому його колажі, асамбляжі, зрештою, сміття — це матерія, яка однаково має власне життя, душу, свою anima, свою історію, свою драматургію — що завгодно. Як на мене, його вирізняв незамутнений погляд художника, творця! Для нього об’єкти були витворами мистецтва, дивами, дивами, дивами життя, з яких складається це чудове поле життя.
У Параджанова, до речі, було таке саме відчуття. Знаєте, свого часу я називав це paneros. Думаю, у Фрипульї це теж було — щось, що збуджує весь світ.
Дослідницька платформа: Федір Тетянич мав дуже авангардне ставлення до музеїв, називаючи їх «кладовищами мистецтв».
Юрій Зморович: Тут ми з Федею однодумці. Знаєте, як я називав музеї? «Кожен музей — це невдалий гастроном». Справді, музеї — це, як ви сказали, «кладовища мистецтв».
Хоча сам я працював у музеї: був одним із засновників і співробітником Пироговського музею — Національного музею народної архітектури та побуту України, — завідував сектором народної архітектури. З цього й почалася моя кар’єра. Потім я пішов у кіно.
До речі, ми ще не поговорили про те, чому Тетянича важко вписати в офіційний мистецький канон. Тому що його мистецтво — це by the way, мистецтво «мимохідь». Це мистецтво бачити, знаходити живий предмет, давати йому пожити в тобі — і не більше.
Мене вразило, що Тіберій Сільваші, з яким ми навчалися приблизно в один час, поставив собі за мету створювати «продукт». І це в ті роки, коли про продукт узагалі ніхто не думав. А ось Федя продуктів не створював — це точно.
Навіть у мене тепер такий період: якісь почеркушки, що відлітають, саморуйнуються, самознищуються, розсипаються. Адже в цьому теж є певний, і дуже великий, сенс — не в цій діловитості.
Дослідницька платформа: Тому його практику надзвичайно складно музеєфікувати. Можливо, таке мистецтво важливе саме тим, що його переказують і передають відчуття від нього?
Юрій Зморович: У колі моїх друзів я згадую Федора з усмішкою й сумом, але все-таки більше з усмішкою. Він залишив по собі дуже світлий слід, і мені його не вистачає. Адже він справді втілював саму ідею художника.
Як особистість він нагадує мені Параджанова — дозволю собі таке порівняння. Пафос Параджанова полягав у тому, що він маніфестував себе як художника. Художник — це філософія, життєвідчуття, ставлення до світу. У своїх спогадах Параджанов пише: «До зали увійшов такий-то чиновник». Тобто він вибудовував цілий чиновницький світ художників. Ось тут і проходить вододіл.
Коли я приходжу на виставки й бачу художника в оточенні друзів — наче бухгалтера, який щось бурмоче про свою творчість і вислуховує компліменти та нудні тиради, — це просто жах.
Із Федею все було інакше. Бо це було свято. Нас на режисерському факультеті вчили, що ми маємо нести людям свято, що від нас має йти випромінювання, відбуватися перетворення. Ми щодня ставили режисерські етюди на тему «А все-таки життя прекрасне» (сміється).
А у Феді я за весь час не можу пригадати ані зневіри, ані песимістичного настрою, ані депресії. Ні в його лексиці, ні в його відчуттях цього не було. Тож таке мистецтво потрібне людям.