Віктор Хаматов — засновник першої недержавної мистецької інституції в Україні, центру сучасного мистецтва «Soviart». Із 1987 року «Soviart» розвивався за моделлю західноєвропейської інституції сучасного мистецтва. Це піонер серед організаторів масштабних міжнародних мистецьких виставок в Україні. У численних проєктах Хаматову вдається залучати ресурси культурної сфери, бізнесу й державного сектору, упроваджуючи стратегічні моделі управління.
Дослідницька платформа PinchukArtCentre розпочинає роботу з особистим архівом Віктора Хаматова та ЦСМ «Soviart». У межах співпраці з KORYDOR публікуємо перше інтерв’ю із серії розмов із галеристом. Розмову вели Тетяна Кочубинська та Ксенія Малих.
Тетяна Кочубинська, Ксенія Малих: Ви закінчили факультет кібернетики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Як у вас виник інтерес до мистецтва і як сталося, що ви заснували першу недержавну мистецьку інституцію в Україні?
Віктор Хаматов: Почну з необхідної передісторії. Після закінчення факультету кібернетики 1979 року я за розподілом потрапив до науково-виробничого об’єднання «Квант», яке належало до системи Міністерства суднобудівної промисловості СРСР. На підприємстві я займався автоматизованими системами управління. Тепер про це вже можна говорити. Згодом я став комсомольським активістом спочатку на рівні відділу, де працювало щонайменше сто осіб, а потім — усього об’єднання. Це відкривало чимало можливостей. У відрядженнях я об’їздив Україну й Радянський Союз; звісно, мав зв’язки і в Москві, і в Прибалтиці, і на Далекому Сході.
Загалом в об’єднанні працювало понад 10 000 людей. Це був великий колектив із насиченим внутрішнім життям: тисячі інженерів і провідних фахівців у своїх галузях, які мали вищу освіту й різноманітні захоплення поза роботою. Тому на таких підприємствах діяли театри, студії, газети й радіогазети, проводили різноманітні фестивалі, чемпіонати з футболу та інших видів спорту. Це були надзвичайно цікаві роки роботи й спілкування.
Під час навчання я входив до університетських збірних із легкої атлетики та хокею, а разом із друзями створив студентський клуб. Згодом, займаючись громадською роботою в об’єднанні, я організовував молодіжне радіо, газету, перші дискотеки, молодіжний клуб і перші фестивалі. Навколо цих проєктів гуртувалася команда друзів і партнерів.
Організаційні та комунікативні навички допомогли мені визначити майбутні пріоритети. Серед них було й сучасне мистецтво як важлива складова інновацій.
Тетяна Кочубинська: Який напрям мистецтва тоді приваблював вас найбільше?
В. Х.: У мистецтві — концептуалізм, який тоді був представлений у країні переважно соцартом і нефігуративним мистецтвом. Але спочатку це було радше зацікавлення, хобі. Я займався програмуванням. Водночас мене майже відразу захопили різні теорії та моделі управління — власне, із цього все й почалося.
Я мав змогу читати спеціальну літературу про управлінські моделі Японії, США, Німеччини, Скандинавії та інших країн. Військово-промисловий комплекс, у якому я працював, перебував на передових позиціях, зокрема й у сфері управління. Проєктне та програмне управління, планування активно застосовували й розвивали в цій галузі.
Я очолював комітет комсомолу, до якого входило близько трьох тисяч комсомольців. Мене цікавили комунікативні моделі управління, і я почав займатися організацією молодіжного дозвілля. У 1980-х роках це було дуже актуально.
Я почав досліджувати, зокрема, радянську історію цього напряму й натрапив на історію експерименту, який у 1960-х роках проводили в новосибірському академмістечку. Там було багато молодих науковців, які прагнули професійно розвиватися, організовувати дозвілля, реалізовувати себе у творчості й науці. У межах експерименту їм дозволили створювати госпрозрахункові об’єднання. Вони продемонстрували фантастичні наукові й управлінські результати: буквально за кілька років почали заробляти мільйони рублів. І тоді постало питання: на що витрачати ці гроші? Вони захотіли будувати власні будинки культури й спортивні майданчики — тобто розвивати власну молодіжну економіку та культуру. Отже, разом із появою ресурсів закономірно постали питання культури й інновацій.
Ксенія Малих: Тобто це була така маленька держава всередині держави?
В. Х.: Молодіжні науково-творчі колективи, реалізуючи свій науковий потенціал та ентузіазм, почали заробляти дуже великі гроші. Зрештою експеримент визнали успішним — і закрили. Адже якби його поширили, виникла б ситуація, за якої підприємства працювали б на засадах господарського розрахунку, а в Радянському Союзі сформувалася б цілком нова економічна реальність.
Пошуками нових можливостей для молодіжних об’єднань займалося чимало людей. У той час активно обговорювали творчу роль молоді в культурі й мистецтві. Молоді люди вимагали ефірного часу, майданчиків, концертних студій тощо. Але все це було зайняте відомими виконавцями, а молодь, природно, не мала соціальних ліфтів, які давали б їй змогу реалізуватися. Унаслідок цього накопичувався протестний потенціал.
У науці, техніці, культурі й мистецтві вирувало молодіжне життя. До 1985 року, коли до влади прийшов Горбачов і було проголошено перебудову, відкрилися нові можливості. Через комсомол вдалося домогтися рішення про відновлення моделі молодіжних об’єднань у сфері науково-технічної творчості: створювали госпрозрахункові організації, підпорядковані комсомолу.
Оскільки я був безпосередньо залучений до цих процесів, ми продовжували рухатися в цьому напрямку й паралельно планували великі фестивалі. У Києві все почалося з мультидисциплінарного фестивалю «Молодіжне перехрестя», над яким працювала велика команда.
Це був час зародження перших недержавних молодіжних студій і театрів. Рок-музика активно проникала в масову культуру: відбувалися перші великі концерти гуртів «Кіно», «Аліса», «Машина времени», а про пітерський рок-клуб і московську рок-сцену говорила вся країна.
У межах «Молодіжного перехрестя» ми почали організовувати виставки, зокрема спільні проєкти з іншими республіками — Литвою, Естонією тощо. Ці виставки привели нас до співпраці з журналом «Ранок» — всеукраїнським молодіжним виданням, яке взаємодіяло з журналами «Юность» і «Молодость» у різних частинах Союзу. Тоді молодіжні журнали акумулювали нові тенденції молодіжних субкультур, які згодом підірвали звичні підвалини культури й суспільства.
На базі фестивалю «Молодіжне перехрестя», який відбувався протягом трьох років — із 1985-го до 1987-го, — я створив молодіжний клуб на вулиці Васильківській. Згодом він перетворився на ЦСМ «Soviart». Варто зауважити, що назва Soviart — це абревіатура від «современное визуальное искусство», тобто «сучасне візуальне мистецтво», а не вказівка на радянське походження, як її часто тлумачать.
Ксенія Малих: У якій формі тоді існувала галерея?
В. Х.: Із 1987 року «Soviart» працював як кооператив, оскільки іншої можливості легалізувати юридичну особу, відкрити банківський рахунок і вести фінансово незалежну проєктну діяльність тоді не було.
У 1987 році я почав створювати перший у Союзі галузевий молодіжний науково-технічний центр при Міністерстві суднобудівної промисловості. Для цього об’єднав п’ять київських підприємств: «Ленінську кузню», завод Петровського, «Гідроприлад», НВО «Квант» і завод «Буревісник». Центр називався ІРВУС. Це абревіатура, що відображає повний інноваційний цикл: дослідження, розробки, впровадження, уніфікація, сервіс.
Саме цей центр став інвестиційною платформою для всіх подальших культурних і мистецьких практик Soviart. Як я вже казав, я вивчав управлінські моделі й механізми роботи американських фондів у сфері науки та техніки. З їхнього досвіду я бачив, наскільки важливим джерелом ресурсів такі фонди є для музеїв і центрів сучасного мистецтва в усьому світі, а також для культури загалом. Розуміючи актуальність цієї моделі та принципи її функціонування й розвитку, я прагнув відповідно організувати роботу «Soviart».
У 1989 році ІРВУС став малим підприємством після ухвалення в Радянському Союзі закону про малі підприємства. У 1991 році, незадовго до розпаду СРСР, він перетворився на корпорацію, що об’єднала десятки підприємств та організацій. Корпорація мала філії в Україні, Прибалтиці, Москві й на Далекому Сході. Працюючи з Києва, ми вибудували таку систему, за якої московські структури були філіями корпорації.
На перших етапах так само розвивався і «Soviart». Ми відразу налагодили дружні й партнерські стосунки зі сквотом у Фурманному провулку, Центральним будинком художника на Кримському Валу, співпрацювали з ними, а також представлялися на Sotheby’s у 1988 році. Ми підтримували зв’язки з МАРСом — однією з перших недержавних галерей сучасного мистецтва в Москві, створювали там фонди для підтримки бізнесу й культури, розробляли проєкт перетворення Музею Леніна в Києві на культурний центр за моделлю державно-громадського партнерства, опікувалися театром на Андріївському узвозі. Через наші видавничі структури за підтримки Київського управління культури виходив журнал «Кур’єр муз» та реалізовувалося багато інших проєктів.
З часом змінювався і статус «Soviart». У 1990 році він став громадською організацією.
Тетяна Кочубинська: Одним із перших резонансних проєктів була Перша радянсько-американська виставка. Як її організували?
В. Х.: «Soviart» від самого початку працював за зразком класичного західного центру сучасного мистецтва. Ми знайшли американських партнерів і домовилися реалізувати програму Soviart як серію мистецьких проєктів. Першим із них стала виставка молодих художників СРСР і США, організована за сприяння посольства США та за підтримки влади з нашого боку.
У 1988 році для міжнародного спілкування нам доводилося користуватися телетайпом. Щоб придбати міжнародний телетайп, потрібно було отримати дозвіл КДБ. А щотижня ми мали здавати до КДБ телетайпні стрічки, щоб там перевіряли, чи не займаємося ми шпигунською діяльністю.
Виставкова зала Обласної спілки художників
На мою думку, донині в нашій країні не було іншого проєкту, реалізованого в такому масштабі. По-перше, виставка тривала півтора року: приблизно по місяцю в низці обласних центрів України, у Тбілісі, Москві й Техасі.
Це був перший досвід реалізації так званої «голлівудської моделі»: разом із виставкою ми організували продаж сувенірної продукції — футболок, плакатів, буклетів, постерів, вимпелів і пам’ятних подарунків для художників. Також проводили пресконференції, круглі столи й мозкові штурми з новими партнерами, обговорюючи перспективи майбутніх проєктів.
У нас навіть був охоронець, який супроводжував експозицію під час подорожей країною, а виставку перевозив власний трейлер з емблемою «Soviart». Перед входом до виставкових залів вивішували прапори США та Радянського Союзу.
У Києві виставка відбувалася в залі Спілки художників на вулиці Володимирській, навпроти Оперного театру. Туди стояли довгі черги. Збереглася книга відгуків, у якій відвідувачі писали: «Сталіна на вас немає! Розстріляти!», «Абстракціонізм», «Підрив економіки Радянського Союзу» тощо.
У вітринах ми встановили перші телевізори з відеомагнітофонами, на яких уночі показували мультфільми про Міккі Мауса. Люди всю ніч стояли перед вітринами й дивилися їх.
Це була осінь 1988 року — приголомшливий час, справжній вибух культурного життя, перші масштабні виставки з каталогами тощо. У Тбілісі нашу виставку проводили одночасно з виставкою Роберта Раушенберга, розмістивши експозиції на двох поверхах Національної галереї Грузії в центрі міста.
Тоді ж сталася відома трагедія із саперними лопатками, а вітрини галереї було розбито. Виставку в Сімферополі відвідав чинний на той час посол США в СРСР Джон Метлок і залишив «Soviart» теплий відгук.
Важливим результатом організації виставки стало й те, що наші американські партнери — громадська організація «Глобал Концептс» — уперше отримали грант на реалізацію спільної програми із «Soviart».
Тетяна Кочубинська: Ця виставка визначила структурні засади діяльності «Soviart».
В. Х.: Так. У 1990-х роках «Soviart» набув статусу громадської організації. Зокрема, це було пов’язано з тим, що в радянській реальності кооперативи сприймали як осередки «проклятих спекулянтів».
Що передбачає структура центру сучасного мистецтва? Передусім проєктну діяльність, яка не обмежується власним простором, а охоплює проєкти різного масштабу, аж до міжнародних. Крім того, це інформаційний, видавничий, освітній, дослідницький і координаційний напрями.
У різні періоди масштаби цих напрямів змінювалися залежно від наявних ресурсів, але структурно й функціонально ми продовжуємо цю роботу: розвиваємо школу артменеджменту, видавництво «Soviart», реалізуємо національні та міжнародні проєкти, спільні міжнародні програми тощо.
Останніми роками ми приділяємо особливу увагу розробленню й реалізації проєктів соціокультурної трансформації, зокрема створенню відповідної інфраструктури.
Ксенія Малих: Із якого року «Soviart» працює в нинішньому приміщенні?
В. Х.: У період перших фестивалів «Молодіжне перехрестя» ми отримали приміщення на вулиці Васильківській, 11. Треба віддати належне антиалкогольній кампанії. На цій вулиці був двоповерховий пивний бар — із підвалом і першим поверхом. Оскільки я тоді опікувався молодіжним фестивалем та організацією дозвілля, ми звернулися до партійних та інших органів із вимогою: «Віддайте нам пивбар для молодіжного клубу!»
Зрештою нам вдалося цього домогтися. Ми отримали приміщення, відремонтували його й облаштували молодіжний клуб, який зберіг назву «Молодіжне перехрестя». У 1987 році там почав працювати «Soviart» — як офіс і галерея.
Ксенія Малих: Уже без пивбару?
В. Х.: Так, без пивбару. Із 1987 року там діяли науково-технічний центр і «Soviart». Частина працівників займалася також забезпеченням роботи «Soviart» у межах десятирічної спільної українсько-данської програми. Так тривало до 1998 року.
Згодом ми почали проводити перші міжнародні артфестивалі в Українському домі й створили асоціацію галерей. Наш офіс і галерея певний час розташовувалися там. Там само почала діяти експертна рада, яка реалізувала проєкт «Мистецтво України ХХ століття».
У 1998 році, коли ми взялися за реалізацію цього масштабного проєкту, ми співпрацювали з Печерською районною адміністрацією. Вона запропонувала нам приміщення на вулиці Костьольній, де раніше містився клуб юних техніків, який уже кілька років не працював.
Ми отримали це приміщення й повністю перебудували його під галерею. Там розташувалися і адміністративний офіс, і «Soviart», але вперше кілька окремих залів було відведено суто під виставки. Так у 1998 році на Костьольній почав функціонувати центр «Soviart».
У 2000 році, на тлі різних передвиборчих кампаній, до нас завітав Марат Гельман. Він запропонував провести фестиваль молодіжної субкультури «Культурні герої», попросивши мене здати йому в оренду галерею на Костьольній і стати директором-координатором фестивалю. Після цього «Soviart» переїхав на Андріївський узвіз, 22а.
Усі архівні матеріали надані ЦСМ «Soviart».