У PinchukArtCentre запустили дослідницьку платформу, мета якої — створити живий архів українського мистецтва від початку 1980-х до сьогодення. Команда платформи відвідує майстерні художників, досліджує їхні біографії, минуле й теперішнє. Результати цієї роботи вже можна побачити в бібліотеці PinchukArtCentre. У межах проєкту Vogue.ua та артцентр публікують статті про найцікавіших українських художників. Героями проєкту вже стали Олександр Гнилицький, Максим Мамсіков, Ілля Ісупов та Олег Тістол. Наступний герой — Кирило Проценко, рок-зірка артсквоту «Паркомуна».
Образ Кирила Проценка як рок-зірки світу мистецтва виник не на порожньому місці. Переглядаючи фотографії з вечірок у Паркомуні на початку 1990-х, можна нарахувати десяток варіантів зачісок Проценка й помилуватися його різноманітними «прикидами», які можна описати як поєднання фірмових сонцезахисних окулярів з одягом, придбаним на Сінному ринку. На початку 1990-х у Києві не було такого розмаїття музичних закладів, як тепер. Не було й YouTube. Натомість були підпільні концерти, нескінченне копіювання касет і їхній обіг серед меломанів. Як і сьогодні, щоб уславитися інтелектуалом, тоді потрібно було не лише читати правильні книжки й цікавитися контркультурним мистецтвом, а й стежити за музичними новинками. У 1990-х усе це можна було знайти на Паркомуні.
Кирило Проценко разом з Іллею Чичканом відповідав у Паркомуні за рейв-напрям. Саме він привів музикантів до сквоту. В одній із квартир на Ірининській навіть облаштували репетиційну базу для кількох гуртів. Згодом Проценко став співзасновником музичного лейблу «Термос», організовував вечірки в Берліні, разом з Іваном Москаленком (відомим як DJ Derbastler) створив артмедійний проєкт RADIO-EURASIA. Під час Венеційської бієнале 2003 року він разом із друзями з гурту Gogol Bordello взяв участь у шаленому аудіовізуальному перформансі в аеропорту Венеції.
Варто зазначити, що цей аеропорт розташований на острові Лідо. Його збудували ще за часів Муссоліні для приватних літаків, тож зазвичай там майже нічого не відбувається. Своїм перформансом «Екстра Шенген» художникам і музикантам вдалося «сколихнути» це найспокійніше місце Венеції. Сам Кирило згадує: «Кількість порваних суконь Prada під час перелазіння через паркан на цю вечірку побила всі рекорди».
У власному мистецтві Проценко найменше схожий на рокера: він вдумливий, послідовний і уважний до деталей. Імідж хулігана й модника розбивається об технічну бездоганність його робіт. Проценко здобув класичну художню освіту: навчався в Республіканській художній середній школі (нині — Державна художня середня школа імені Т. Г. Шевченка), а згодом — у Київській академії мистецтв, на відділенні вільної графіки. Відео, звук, фотографія, випалювання, живопис — усі ці засоби доступні художникові, а періоди захоплення ними змінюють один одного.
Кирило Проценко брав участь у всіх виставках мистецького кола «Паркомуни», якими опікувався Олександр Соловйов. Однак його перша персональна виставка — «Падаюча зірка» — відбулася 1994 року в незвичному для того часу форматі соціологічного дослідження в київській галереї «Бланк-арт». На тлі однойменної роботи глядачам пропонували записати одне своє заповітне бажання. Через рік Проценко отримав нагоду розширити аудиторію проєкту, представивши виставку в Нью-Йорку. Чи варто пояснювати, наскільки різнилися відповіді учасників дослідження в цих двох містах?
Мистецтвознавець Олег Сидор-Гібелінда охарактеризував Кирила Проценка так: «Його найкращий друг — Джеймс Бонд (на картині 1991 року “Велика проблема” він навіть зображений двічі), його улюблений герой — Старий Хоттабич (зрозуміло, де зійшлися Схід і Захід)».
Справді, одна з головних тем у мистецтві Проценка — символи масової культури, образи, зрозумілі широкій аудиторії та впізнавані за лічені миті. Здебільшого ці символи близькі саме пострадянському простору, але є й універсальні — як-от згаданий Джеймс Бонд. Миттєва радість упізнавання змінюється тривогою, щойно глядач помічає, що з улюбленим героєм дитинства чи кумиром юності щось не так. Проценко змушує нас замислитися над власними стереотипами й дитячими страхами.
Більшість робіт Проценка створено в техніці випалювання. Ще 1995 року художник підніс цей метод із рівня піонерського хобі до високого мистецтва. Як влучно зауважив Костянтин Дорошенко у своєму нещодавньому тексті про художника, «у 1990-х Проценко розкуто нівелює цеховий снобізм, створюючи приладом для випалювання масштабні образи могутніх, витончених, спокусливих тіл».
У цій серії Проценко звернувся до цілої системи важливих візуальних кодів: «гедеерівських» переводних наліпок із зображенням миловидних дівчат («Бейбі», 1995, фанера, випалювання), героїв-льотчиків, кадрів із перших іноземних фільмів, доступних українським глядачам у 1990-х, сторінок підручника з анатомії, мультяшних персонажів і бодибілдерів.
Після першої серії «Випалювача» Проценко створив чимало різноманітних робіт: відео, живопис, твори у техніці високого друку, об’єкти, хепенінги. Та прилад для випалювання він далеко не закинув і повертається до цієї техніки й досі. На нещодавній виставці Кирила Проценка «Зворотний зв’язок» була дотепна робота з бутсами під назвою «Зав’язав». Та сподіваюся, що з випалюванням художник ще не покінчив.
Продовжуючи подорож творчістю Проценка, зупинімося на роботі «Техніка безпеки». У ній художник вирішив посилити захисні властивості будівельних касок, зобразивши на них портрети духовних лідерів усіх часів і народів. Портрети, звісно, повернуті обличчям до джерела небезпеки — горезвісної цеглини, що падає на голову. Одразу згадуються капоти автомобілів київських таксистів, обклеєні пластиковими китайськими іконками, які мають захищати водіїв. Самі ж водії при цьому ображаються на пасажирів, які намагаються пристебнутися.
Іронізуючи над споживацькими смаками покупців мистецтва, Проценко створив серію «Натюрморт — на кухню. Пейзаж — у спальню», представлену в галереї «РА» 2002 року. Тут художник знову не втримався від використання «неелітних» матеріалів: шпалери стали тлом, а натюрморти перенесли на кальку за допомогою ксерокса зі знаменитої «Книги про смачну і здорову їжу». Не обійшлося й без позолочених рам.
Серії Проценка народжуються з постійного дослідження болючих точок нашого суспільства. Звідси й гротескний фот цикл «Браконьєри» (2010), у якому моделлю став і сам автор. Невелика деталь — іграшкові оченята — цілковито змінює смислове навантаження зображення.
Так діє Проценко: за допомогою іронії, без повчань і моралізаторства він порушує серйозні питання. Його мистецтво відкрите до діалогу з чуйним глядачем: теми, смисли й форми тут зрозумілі, адже вони знайомі нам із дитинства. Проценко міксує їх, наче діджей, а деякі ставить на луп — повторює (прим. авт.), — створюючи дедалі нові смислові шари.