23 лютого в «Мистецькому арсеналі» відкривається ретроспектива Олександра Гнилицького. Катерина Яковленко, співробітниця Дослідницької платформи PinchukArtCentre, розповідає, чому Гнилицький — один із найважливіших українських художників.
Гнилицький почав працювати у 1980-х роках, у період соціальних і політичних трансформацій, а сьогодні перебуває у фокусі уваги українських галеристів. Минулого року Дослідницька платформа PinchukArtCentre представила виставку «Паркомуна: Місце. Явище. Спільнота», більшу частину експозиції якої становили живописні, графічні та відеороботи Гнилицького. Також у 2016 році роботи художника увійшли до постійної експозиції Національного художнього музею України. А тепер новий експозиційний рік «Мистецький арсенал» відкриє виставкою робіт «Гнили» — так називали художника друзі. Під кураторством Олександра Соловйова тут зберуть роботи митця різних періодів.
Період Паризької комуни
1981 року Гнилицький вступив до Київського художнього інституту. Там він познайомився з тими, хто сьогодні належить до найвідоміших українських художників: Олегом Голосієм, Лєрою Трубіною, Дімою Кавсаном, Арсеном Савадовим, Максом Мамсіковим і Юрою Соломком. Худінститут не міг дати художникам того, чого вони прагнули. Радянська система була категорично налаштована проти сучасного мистецтва й постмодернізму — слова, яке на той час мало лайливий відтінок. Художникам доводилося шукати власний шлях навпомацки. Однак, попри офіційне неприйняття, 1989 року Гнилицький, Трубіна й Голосій усе-таки взяли участь у пленері (резиденції) в Седневі, організованому Спілкою художників. Там вони створили свої знамениті роботи в стилі необароко. Після підсумкової виставки на них звернув увагу московський критик Леонід Бажанов, який назвав молоде київське покоління представниками «українського необароко трансавангардного типу».
Події наступних років розгорталися стрімко. Уже 1989 року київські художники зайняли під майстерні будинок на нинішній вулиці Івана Франка. Відвідувачі McDonald’s, напевно, не знають, що колись у цьому будинку створювали полотна, які сьогодні оцінюють у десятки тисяч доларів. 1990 року художники переїхали на вулицю Паризької комуни, нині Михайлівську, де працювали до 1994-го. Назва «Паризька комуна» стала власною назвою: так охрестили живописний бум, що охопив Київ у 1990-х. У Паркомуні малювали навіть ті, хто раніше не мав жодного стосунку до живопису, а інсталяції та скульптури створювали з підручних матеріалів — чи то ялинкових прикрас, чи то мочалок.
Навколо Паризької комуни виникали й інші сквоти. Усе це разом утворило київське Сохо. На Хрещатику «міняйли» обмінювали долари, а художники ходили з валізами «купонів», за які купували їхні роботи. Гроші, розповідає куратор Олександр Соловйов, який жив у Паркомуні, то з’являлися, то зникали.
«Усі намагалися відразу витрачати гроші, щоб інфляція не з’їдала гонорар. Хтось міг колесити всю ніч на таксі, аби витратити зароблене, а хтось скуповував іноземні шоколадки й обклеював фантиками кухню».
Сучасною мовою життя Паризької комуни можна назвати нескінченним перформансом і рейвом.
Гнилицький був одним із тих, хто гуртував навколо себе людей. Він часто організовував колективні дії, які згодом перетворювалися на відеоарт і увійшли в історію українського перформансу. Усі ці роботи можна було побачити на виставці в PinchukArtCentre.
Роботи раннього періоду Гнилицького дуже різні. Він міг створити картину на основі класичного сюжету, а міг зобразити Леніна в оточенні оголених індіанок. Або витонченого Гітлера в білих лосинах і чорному піджачку, який тримає тоненький повідець із собакою.
«Гнилицький створював несхожі один на одного проєкти, але в кожному з них упізнавався його стиль», — каже куратор «Мистецького арсеналу» Олександр Соловйов. Він знайомий із творчістю Гнилицького ще з кінця 1980-х, коли художник навчався в художньому інституті. Вони разом мешкали в Паркомуні: у Гнилицького були кімната й майстерня, а в Соловйова — «кабінетик». Тексти вони друкували на одній друкарській машинці: Гнилицький — пояснення до своїх робіт, роздуми й вірші, а Соловйов — критичні статті.
«Достоєвський казав: широка людина, її б звузити. У Гнилицького було так само багато тем і сюжетів, над якими він працював. Їх неможливо об’єднати в якісь рамки, та й сам Гнилицький завжди боявся бути окільцьованим і намагався уникати будь-яких обмежень», — продовжує Соловйов.
Гнилицький цікавився всім: музикою, мистецтвом, дизайном, виробництвом предметів класу люкс.
Художник захоплювався предметним живописом. Особливу увагу він приділяв предметам побуту й одягу — лікарняному стільцю, відкривачці для пляшок чи рожевому скафандру. Відеоінсталяцію до проєкту «Поема про внутрішнє море», представленого на Венеційській бієнале 2007 року, Гнилицький наповнив конкретними, упізнаваними речами: зокрема, останньою колекцією сорочок світових брендів і сумкою Louis Vuitton. У такий спосіб він створював простір, який можна було наповнювати різними смислами — від критичного осмислення до суто естетичної насолоди живописом чи дизайном.
«Екіпаж з обережністю»
1996 року російська мистецтвознавиця Євгенія Кікодзе запросила українських художників на резиденцію до Грузії. Гнилицький вирушив туди разом зі своєю дружиною Лесею Заяць. Маршрут подорожі пролягав через грузинські села, тож художники мали змогу побачити повсякденне життя місцевих мешканців. Уздовж доріг грузини продавали фрукти, вино й якусь «чорно-червону тканину», як згадує Заяць, яка згодом виявилася пастилою. Місцеві майстри просто при дорозі формували з подрібнених сухофруктів тонкі полотнища. Фантастична структура цього природного матеріалу вразила Заяць і Гнилицького.
Згодом вони створили свій «грузинський» проєкт із пастили, виготовивши з неї тонкі дизайнерські трусики. Такий костюм цілком міг би конкурувати зі знаменитим костюмом, який Жак Фонтерей створив за ідеями Пако Рабана для Джейн Фонди у легендарному фільмі «Барбарелла». На підсумковій виставці в Москві цей об’єкт експонували у звичайних баночках із написом chew with care («жуйте обережно»). Згодом баночки роздавали друзям, які були неабияк вражені проєктом.
Гнилицький не замислювався над тим, що таке дизайн і живопис.
«Ось, скажімо, одяг — це об’єкти дизайну чи об’єкти живопису? Шпалери, декорації, філософія? Абстрактний чи предметний живопис? Це елементи всього», — зазначав художник в інтерв’ю.
Як зазначає Леся Заяць, Гнилицький цікавився всім — музикою, мистецтвом, дизайном, виробництвом предметів класу люкс.
«Сашко любив мистецтво більше, ніж його люблять колекціонери. Сам він не міг дозволити собі купувати твори мистецтва чи дизайнерські речі, тому сюжетами його картин ставали предмети дизайну — краватки, сорочки. Його знаменитий рожевий скафандр, наприклад, здається втіленням досконалого кітчу, але цілком міг би стати костюмом героя футуристичного фільму».
«Марення»
Концепція виставки в «Мистецькому арсеналі» виникла на основі однієї з улюблених тем Гнилицького — ілюзії, а точніше, делюзії. Російською це слово звучить як «бред», українською — «марення». Останнє найкраще передає стан сну, про який часто говорив художник.
Гнилицький постає ілюзіоністом, який за допомогою проєкцій, дзеркал та інших візуальних ефектів створює видимість того, чого не існує: змін погоди в кімнаті, примарних відображень. Глядач часто не розуміє, де справжній торшер, а де його мальовнича копія, де проєкція, а де реальна тінь. Усе це занурює його у сон, у марення, яке закінчиться, щойно він вийде з експозиції й знову зіткнеться з тим, що ми називаємо реальністю.
Виставка в «Мистецькому арсеналі» — третя персональна виставка Гнилицького, проте, як запевняють організатори, найповніша. Вони обіцяють чимало сюрпризів для глядачів, передусім — роботи, які раніше не експонувалися.
Водночас творчість Гнилицького продовжують досліджувати в PinchukArtCentre. Сьогоднішнє повернення до художників 1990-х років зумовлене багатьма чинниками — не лише локальними, а й глобальними культурними явищами та тенденціями. Для України це важливо ще й тому, що через дивні історичні обставини багато подій, явищ і постатей зникають із колективної пам’яті, тож кожному новому поколінню доводиться починати спочатку. Кожен стає першовідкривачем того, що вже було відкрито. І все починається наново.
Для тих, хто народився на початку 1990-х або навіть у 2000-х роках, життя дев’яностих здається фільмом — веселою історією, яку хочеться якщо не повторити, то принаймні вивчити. Тому архів сучасного українського мистецтва, який створює PinchukArtCentre, важливий не лише як свідчення й пам’ять, а й як аргумент. Українське незалежне мистецтво, сформоване чверть століття тому, цілком може стати частиною інтелектуальної історії нового пострадянського простору.